Свідчення Марії Яківни Баришполь-Степаненко, про ув’язнення в концтаборі “Освєнцім-Бжезінка”

До “Освєнціма” мене привезли 26 квітня 1943 року.

Витатуювали номер — 43076.

Після карантину направили до польової команди — ми копали канави, носили цеглу.
І раптом я захворіла, температура піднялася до 41°С. Дівчата привели до ревіру (барак для інфекційних хворих). Заслабла спочатку на плямистий тиф, після нього — на черевний і жовтяницю. Та це й не дивина, бо у таборі були воші, а від них ув’язнені й заражалися.
Отут, у ревірі, я вперше й побачила Любов Яківну Алпатову. Вона спитала, як мене звати і звідки я. “Моя землячка. Я теж з України”, — сказала.
Поклала Любов Яківна мене не в дуже зручному місці (біля “параші”), зате саме там вона бачила мене частіше і могла контролювати мій стан. Коли я одужала, Любов Яківна залишила мене працювати в ревірі.
Л. Я. Алпатова підбирала в помічники тих, хто хоч трохи знав медицину. А я перед війною закінчила курси медсестер, хірургічне відділення (навчали нас у СШ № 59 м. Києва, там тепер гімназія, це біля кінотеатру “Салют”).
У ревірі працювала із серпня 1943 р. Мушу пояснити: в ревірі було, здається, 23 бараки, у кожному з них — дві штуби, права і ліва. Хворі лежали на триярусових нарах, часто по двоє на одному місці.
Звали мене всі Маруся, а Любов Яківна зверталася Кияночка.
Тоді їй було близько 42 років. Родом із Дніпропетровська. Вища за середній зріст, міцної статури, очі сірі, ніс кругленький, не прямий, волосся, як у всіх, — стрижене.
Ходила, як і ми, у пасяку (плаття і жакет). На голові біла хусточка, взуття — сабо. Пасяки були пошиті зі смугастої одношарової матерії без підкладки. Щоб не задубіти в них узимку, ми брали з ешелонів, що приходили на територію табору, светри. Коли приходило начальство, то ховали тепле взуття (з тих самих ешелонів) і взували сабо.
У таборі не було жодної людини, яка б не палила. І Любов Яківна теж палила.
До хворих вона ставилася надзвичайно уважно, непокоїлася за кожного.
На всі бараки лікарів було десь із п’ятеро. А хірургом була лише вона одна. Тому саме вона робила операції. Найбільше було ампутацій — у в’язнів гноїлися рани, і виходу не було. Робила це звичайною пилкою, простерилізованою і нагостреною. Після операції виходила і плакала ридма. Часто додавала: “Я ампутувала руку, а його все одно — у крематорій”, “Молоді хлопці, шкода”.
Ці операції робила у невеличкій кімнатці, відгородженій від нар із хворими. Там, крім столу, були два ліжка — її та ще однієї лікарки.
Як був у неї шматок хліба, — то розріже і всуне кожному хворому до рота. Німці знали, що вона має військове звання — полковник медичної служби. Тож навіть вони зверталися до неї в разі негайної потреби (ампутація кінцівок, видалення апендикса тощо). Оперувала німців за межами табору, в містечку Освєнцімі, де стояли їхні вілли і була лікарня. Приходячи від них, промовляла: “Тяжко, а проте вони теж хворі, теж люди”.
Перед німцями Любов Яківна не запобігала, все говорила їм в очі. Була бойова і вольова жінка. І ми не раз з острахом думали, що за цю прямоту німці її застрелять. Пам’ятаю, як вона їм казала: “Ви ще плакатимете. І скоро”. Хоч вони ніколи ні в чому її не утискали, але й не пам’ятаю, щоб після операції якось особливо віддячували.
Спілкувалася вона з ними німецькою. Ми всі, до речі, там швидко навчилися, втім, граматики добре не знали.


Була ще Ерна Гурман, чешка років 40. Головний лікар ревіру. Діставала ліки для хворих.
Пам’ятаю Власту Кладивову — теж чешку. А ось чи лікар, чи операційна сестра — не пам’ятаю. Допомагала Любові Яківні під час операцій.
Люся Мушнікова, медсестра, працювала навпроти мене, у штубі № 2.
Інна Шабловська, медсестра, була не полька, а єврейка (у книжці О. Лебедєва “Солдаты малой войны. Записки освенцимского узника”, М., 1961 р. — помилка). Її зробили полькою, щоб не вбили.

Допомагала нам комуністка, полька Ванда Якубовська. Їй було років 45. Бойова.

Потрапила до Освєнціма з Майданека. Там не поступилася в чомусь наглядачам, то її покарали — привезли сюди.

*Ванда Якубовська – одна з найяскравіших жінок-режисерів післявоєнного польського кінематографа.

У 1948 році з’являється її перша повнометражна стрічка « Останній етап», що стала першою в історії світового кіно художньої стрічкою про правду Освенціма.*

Пам’ятаю ще і француженок з того ешелону, коли після “селекції” частину жінок спрямували до крематорію, і вони співали “Марсельєзу”, знаючи, що загинуть. Їх усіх тоді перестріляли.
Благополучно пройшли “селекцію” Анет, Марі, Одет і Марта. Вони теж були медсестрами. Саме вони нам розказували, що допомагали французьким партизанам — макі. Мати однієї з них була директоркою ресторану, в якому макі влаштували засідку, — вбито двох німецьких генералів і багато офіцерів.
Часто приходила до Любові Яківни Герда Шнейдер. У книжці про концтабір зазначено, що вона німкеня. Ні, вона була чешка, комуністка. Вона була капо табору (старша над ув’язненими всього табору, сама з ув’язнених). Коли німці її призначили, то спочатку вона не хотіла, але чешки умовили. Нам вони сказали, що вона погодиться. (З нашого боку німці нікого ніколи не призначали.) За фахом вона була лікар. Мала змогу діставати ліки, допомагала, чим могла. Розмовляла з Алпатовою чеською, але коли уважно вслухатися, то все можна було розібрати.
Хочу розказати про черницю, ігуменю греко-католицького монастиря, розташованого на території Болгарії.
У таборі ця жінка відповідала за підручні матеріали, тому і спала в маленькій комірчині, де зберігали лопати, корзинки, пральні засоби.
Усе життя проживши у Болгарії, ігуменя Мілена розповідала нам про тамтешні осередки українців.
Було їй років 70. Висока, струнка, чорноока, носила чорні коси, що відросли після стрижки. Особлива прикмета: на обличчі сліди віспи.
Говорила українською мовою, тільки ламаною. Була вона освічена людина.
Якось вона зібрала всіх дівчат і сказала, щоб ми приходили до неї на молитву вранці після апеля (о 5.00) і ввечері після апеля (о 20.00).
То ми і ходили до неї. Оскільки ікони в комірчині не було, вона нам сказала стати на коліна обличчям на схід сонця. Під час молитви, коли вона нам давала знак, ми припадали до землі. Нам говорила: те, що ви атеїсти, не має значення. Бога не можна цуратися. Молилися за здоров’я і за те, щоб не потрапити до крематорію. Помолившись хвилин із п’ять, ми бігли до штуби.
Алпатова ходила до ігумені щодня: вранці й увечері. Ми навіть по-доброму жартували, що Любов Яківна знов пішла на сповідь.
Ігуменю ми любили — вона, бувало, і по голові погладить, і поцілує в голову. Вона теж, як і ми, дочекалася визволення.
Як годували у концтаборі? Вранці — чай, ввечері — чай і 250 г хліба. Вдень — баланда. Весь час хотілося їсти. Але не можна було собі давати волю і думати лише про їжу.
А ще раз на місяць-півтора німці привозили спеціальні великі термоси, в яких були гарячі макарони на молоці. Підходь і їж. Німці для цього й виставляли їх. Хто переїв — той помер, бо шлунок не витримував.
Любов Яківна нас зібрала і застерегла, щоб ми до тих макаронів навіть не підходили. Ми трималися з усіх сил і навіть у той бік не дивилися.
Навесні 1944 р. чекали на комісію з Червоного Хреста.

У таборі готувалися по-своєму. В березні нас усіх повністю роздягли і три дні ми були абсолютно голі. І ще по півтори години стояли на апелі. Багато хто падав мертвим після апеля. Це все робили для того, щоб вимерзли воші.
“Лікували” в таборі й коросту. Керував “лікуванням” Менгеле. Ми, голі, мусили заскакувати у спеціальні чани (з холодним розчином сірки на воді з якимись домішками) і присідати в них, щоб розчин доходив до підборіддя. Лише після цього вискакували.
Перед приїздом комісії табором ходила з перевіркою група, чоловік із п’ять, серед них і Менгеле.

(До речі, саме Менгеле проводив “селекції”, обходячи голих людей та уважно їх оглядаючи.)
У моїй штубі Менгеле побачив вошу, яка повзла по ліжку (вошей у таборі було дуже багато). Я стояла неподалік. Менгеле повернувся і вдарив мене в обличчя. На правій руці у нього була доволі масивна обручка, тому й шрам біля лівого ока залишився у мене на все життя.
У таборі всі знали: якщо есесівець когось ударив — це був кінець.
Але мені пощастило: Менгеле не записав мого номера.

Того самого дня Любов Яківна перевела мене до пральні. Зробити це допомогла їй німкеня Орлі. (Вона була із політичних ув’язнених, мала червоний вензель на рукаві. Дуже порядна людина. Могла діставати продукти, які завжди роздавала. Принесла якось зубну пасту, тюбиків із 20, аби я всім роздала.)
Коли Орлі дізналася, що мене вдарив Менгеле, то саме вона, поговоривши з Алпатовою, відвела мене до пральні. Тижнів зо три я була там. А коли комісія з Червоного Хреста від’їхала і всі забули про випадок зі мною, то я повернулася назад, до ревіру.


І ще кілька слів про Орлі. Вона приділяла увагу чистоті тіла і казала, що бруд у таких умовах наближає смерть. Тому ми навіть мили голову: кооперувалися по троє і не пили чай три рази. Його зливали, й одна з нас мила ним голову. Потім друга і третя. Чаю вистачало, бо ми були стрижені.
А ще Орлі на свята робила всім подарунки. Якось перед Новим роком всім роздала светри. Орлі не раз казала: “Прості німці не винні в тому, що сталася ця війна”.

У концтаборі я була до його звільнення Радянською армією 27 січня 1945 р.

Перед цим німці, тікаючи, забрали здоровіших до інших таборів, углиб країни. Три-чотири дні було порожньо. Потім, наостанок, німці вирішили підпалити табір: приїхали на великій машині чоловік із тридцять із каністрами бензину. То наші в’язні їм дали! У них уже була зброя, то вони не просто одігнали тих німців, а й половину перестріляли. Перед очима картина: Гриша (капітан з Дніпропетровська, йому було років із 30) поставив ногу на вбитого німця і сказав: “Ну що, наївся української землі?” Так, саме — української землі.
У такій ситуації ми, молоді, розгубилися. Але Любов Яківна нам сказала нікуди не йти, а чекати на радянських солдатів. І ще вона промовила: “Я не маю права лишати хворих напризволяще, бо давала клятву лікаря”. З нею залишилися приблизно 25 дівчат з ревірового персоналу — у бараках було багато хворих, до 500 осіб.
Коли прийшли радянські військові, то вони зайнялися хворими, готуючи їх до транспортування. Тільки тоді ми пішли з табору. Нас було семеро: Любов Яківна, єврейка Алла з Варшави, її двоє дітей (хлопчик і дівчинка, п’яти і дев’яти років), її сестра Єва (там була ціла історія, Аллі всі допомагали зустрітися з дітьми, яких з тіткою привезли з Майданека до Освєнціма), полька Ванда і я.
П’ятеро дорослих і двоє дітей. Ішли день, аж надвечір натрапили на військкомат. Ми всі — туди. Алпатову як людину з командного складу відокремили. Алла з дітьми, Єва і Ванда поїхали попутною машиною до Варшави. Мене скерували до військової частини, де я за два дні прийняла присягу. Любові Яківни не було на присязі, а оскільки перед цим мені сказали про цілу машину людей, яких кудись повезли, то зрозуміла, що і її теж вивезли.

Потрапила я до 177-го стрілецького запасного полку (“запасний” — це він тільки так звався, насправді ми брали участь у боях).

Закінчила війну під Прагою. Демобілізувалася у грудні 1945 р. з Бреслау (Вроцлав, Польща).

Ще в таборі я обмінялася з Любов’ю Яківною адресами. У мене була її дніпропетровська адреса. Я написала туди. Мій лист повернувся зі штампом “Адресат вибув”. Я зрозуміла, що Любов Яківна — у таборі.
Пізнього літа 1945 р. одержала від неї листівочку. Адреса — київська. Я негайно поїхала до неї на вул. Артема.
Вона схудла, була змучена. Розказала, що її заслали на Біломорканал. Там вона теж працювала в лікарні. Пробула Любов Яківна на Півночі недовго, десь із півроку, а визволив її чоловік Віктор Алпатов. Він мав високий чин у Чорноморській флотилії, чи не контр-адмірал, бо командував кількома кораблями. Тож звернувся до якихось високопосадовців у Москві. І йому вдалося звільнити Любов Яківну. Завдяки цим зв’язкам “вибив” він їй і кімнатку в київській комуналці. Коли приїхала до Києва, чоловік її зустрів, а за кілька днів мусив повертатися на флот, бо ще не був демобілізований.
Мешкала Любов Яківна у просторій кімнаті на другому поверсі комунальної квартири. Бачила я там і сім’ї ще двох сусідів.
Вона раділа, що вікна виходять у двір і не їздять машини. Обстановка кімнати — така, як у всіх у повоєнні роки: ліжко, стара шафа, стіл на трьох ніжках і поламані стільці. У шафі — одяг, що придбав їй чоловік.
Заходила Любов Яківна і до нас на Мишоловку. Ми її пригощали городиною, фруктами. Згадували з нею й “Освєнцім” — француженок, дівчат з ревіру. Добрим словом вона згадувала отого Гришу з Дніпропетровська — він завжди перекидав нам пакунки з їжею, знаючи, при яких вартових на вишках це можна було зробити.
Любов Яківна погано почувалася. У неї виявили рак. Невдовзі вона померла. Була рання осінь 1948 року.
На похованні була рідня, пам’ятаю її двоюрідну сестру (здається, її звали Ганна), що приїхала з Дніпропетровська. З табору була я одна.
Приїхав і чоловік. Він був у військово-морській формі. Тоді йому не виповнилося й 50-ти, він був старший від неї на кілька років.
Поховали Любов Яківну Алпатову на Лук’янівському цвинтарі у Києві.
Прикра й болюча річ, але за час, коли ці свідчення готували до друку, Марія Яківна Степаненко відійшла у засвіти.
Вічна їй пам’ять!

Записала Інна ФІЛІППОВА, 2010

«ОСВЄНЦІМ». РЕВІР. ПОЛКОВНИК МЕДСЛУЖБИ АЛПАТОВА