Професор Моргілевський – Людина, що хотіла врятувати Михайлівський Золотоверхий та врятувала від смерті дітей родини Васильєвих під час Голодомору

Запалюючи свічку пам’яті кожну 4-у суботу листопада ми згадуємо наших родичів, сусідів, людей, що померли від голоду у 1932-1933 рр…

Маємо згадки у документах тих часів про стан людей на нашій землі:
Октябрь 1932, постановление президиума Киевского горсовета:

Вита-Литовская (теперь — Чапаев­ка): в семье, состоявшей из 12 человек, выжил только один.

Жуляны: в селе съели всех собак. Некоторых спасли блины из желудевой муки.

Корчеватое: рабочих кирпичного завода спасало подсобное хозяйство, питались щавелевой похлебкой и соей.

Мышеловка: улицами села в лес хлынули «спецрабочие»; привязывая трупы мертвецов за ступни, тащили их за собой на веревке. Бросали где-то на голосеевской опушке…

У книзі дослідника-києвознавця Володимира Гузія про Голосіїв є такі рядки:

Є згадка про існування сміттєзвалища на Багриновій горі:

Зі спогадів старожилів, сміттєзвалище у кінці вулиці Великої Китаївської (суч. просп.Науки) були приблизно:

В селі Пирогів за час голодомору померло 460 мешканців, в селі Мишаловка близько 400 мешканців…

В память про ці страшні часи в Києві саджають калинові алеї, але ані в Пирогові, ані Мишаловці, ані на Багриновій горі жодного пам’ятного знаку чи алеї і до цього часу немає… 

 

Історія нашої сусідки Васильєвої Людмили Миколаївни та її родини:

“В селі Пирогів, біля Києва, з давніх давен проживала родина мого дідуся – Васильєва Кузьми Петровича та бабусі Васильєвої Федори Йосипівни (дівоче прізвище Тимченко Ф.Й.)

Мій дід був старшим сином в родині церковного старости Васильєва Петра Васильовича та Ганни Кононівни. Коли старший син Кузьма одружився, батько виділив йому частину майна і той зажив окремо. Мій дід, як і прадід, був хорошим господарем і мав господарство, яке давало йому можливість самостійно прогодувати свою сім’ю.

У 1929-1930-х роках людей, що не сприйняли колективізації розкуркулювали. У людей забирали все: майно, худобу, житло, продукти харчування, одяг – це мотивувалося податками, які середні господарі повинні були віддати колгоспу. А коли господар не хотів вступати до колгоспу, тоді це був ворог і куркуль.

Приклад справи по відбиранню речей у Херсонській обл. – ДАМО фонд Р-211, опис 1, справа 60

У прадіда і діда забрали все, а самих викинули на вулицю. За те, що вони не могли сплатити червоний податок, сім’ю мого діда вигнали на вулицю зимою з трьома малолітніми дітьми, ще й наказали, що, якщо хтось їх пустить до себе той буде покараний.

Будинок і дворище мого діда Васильєва Кузьми Петровича забрали під школу, а будинок його батька став клубом і поштою. Де тільки не скиталася родина Васильєвих по чужих людях і кутках, які на свій страх і ризик давали на деякий час притулок цій шанованій родині церковного старости. Адже Васильєва Петра Васильовича знали всі в навколишніх селах, як порядну людину і поважали, як і його товариша і кума, дяка Андрія Грушевського.

Родина мого дідуся Кузьми Петровича бідувала, бо на руках було троє дітей і батько з матір’ю. Тому сім’я на час голодомору залишилась без засобів існування, у дуже скрутному становищі, без даху над головою. Крім дружини і дітей з моїм дідом жили його батько, матір і менший брат. Всього їх було вісім ротів, які хотіли їсти.

Голод 1932-1933 років довів селян України до відчаю. Від голоду люди їли мертвих людей, дітей…

Помер від голоду батько мого діда Петро Васильович, а слідом за ним його дружина Ганна Кононівна. Старенька була дуже виснажена, і, коли, її дочка десь роздобула хліба, бабуся Ганна наївшись його померла, мабуть від завороту кишок. Бо голодуючій, виснаженій людині, не можна багато їсти, а старенька не втрималася. Як розповідав мій тато, вони дуже злякалися, що їхні дідусь і бабуся померли. Вони їх дуже любили, бо дід та баба завжди пестили онуків. Петра і Ганну поховали ще на цвинтарі.

В родину Кузьми Васильєва прийшла голодна смерть, а на руках було троє виснажених, пухлих від голоду дітей. Тоді мій дід Кузьма Петрович вирішив завести хлопчиків – мого батька Миколу (1921 р.) і брата Івана (1922 р.) до Києва, а дівчинку лишили вдома. Так, тоді робило багато селян в с. Пирогові, с. Корчуватому. Хлопчиків відправляли в місто, а дівчаток залишали вдома.

Мій дід чув від людей, що в Києві дітей беруть в дитячі будинки і вони там виживають. Таким чином вирішили врятувати дітей. Дід домовився з завідуючим якогось дитячого будинку, що він прийме його хлопчиків і відправив їх до Києва. Мій тато з братом Іваном, якому було десять років пішли до Києва, пройшли, так званий, «кордон», (навколо Києва були кордони з працівників НКВС, які не пускали голодних селян і дітей з навколишніх сіл до міста), але через дитячу наївність потрапили до рук співробітників НКВС і розповіли, що їх у Київ відправив батько до дитячого будинку, віддали записку, яку їм дав батько. Дітей повернули назад до Пирогова, щоб там помирали разом з батьками голодною смертю, як куркульське відріддя. Вони повернулися в село.

Тоді, щоб врятувати дітей від голодної смерті мій дід вирішив сам завести їх до Києва, і наказав говорити всім, що батьки померли від голоду, а вони сироти і це була майже правда. Дідусь і моя бабуся з тіткою вижили через те, що в лісі збирали жолуді, коріння, їли сушений щавель і один Бог тільки знає, як вони вижили. Дід якимось чином провів їх до Києва і залишив біля Софіївського Собору в надії, що їх заберуть в дитячий будинок. Але їх там ніхто не помічав, і двоє малих виснажених голодом дітей, блукали містом по смітниках і вулицях. Батько згадував, що одного разу вони ночували в бувшій церкві, десь на Євбазі, там був якийсь склад. Дітей туди зігнали і закрили на ніч. Чомусь там був горох і діти, які наїлись сирого гороху померли, а йому Іван не дав їсти нічого і вони дивом залишились живі, а вранці, коли вигружали мертвих втекли звідти.

Великим дивом вижили вони в Києві. Мабуть Бог оберігав цих двох хлоп’ят і не дав їм загинути.

Блукаючи містом, вони опинилися біля будинку №13 на Вознесеньському узвозі:

У будинку на той час проживав Іполит Владиславович Моргілевський (1889-1942) — член-кореспондент Академії архітектури СРСР, професор.

Іполит Владиславович Моргілевський

1926 року І. Моргілевський заснував музей у Всеукраїнському музейному містечку (територія Києво-Печерської лаври) і кілька років керував ним. На високому науковому рівні проводить обміри архітектурних пам’яток Києва, Чернігова, Канева та інші. Деякі з пам’яток втрачено, тому нині ці обміри мають неабияке значення.

Серед його учнів — В. Заболотний, Я. Штейнберг, А. Мілецький, В. Гопкало, М. Холостенко (саме за його проектом потім побудоване “зразкове” містечко на Бгриновій горі на вул. Ракетній) та багато інших.

1934 року у зв’язку з переносом столиці України до Києва, виникла ідея знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря для проектування нової урядової площі.

Знесенню підлягали Софія Київська і Михайлівський Золотоверхий собор.

Іполит Владиславович Моргілевський також тяжко переживав можливе знищення видатної пам’ятки Київської Русі і спішно розпочав обміри та точну фіксацію споруд монастиря. Висока якість проведеної роботи дала змогу сучасним будівничим точно відтворити архітектуру собору.

Згадували, що коли Михайлівський Золотоверхий монастир підірвали – Іполіт Владиславович ридав.

 

Коли мій тато вже помирав на вулиці, морозного холодного вечора, його напівживого помітили дружина і дочка Моргілевського, які йшли до театру. Вони зупинилися біля хлопчика, який лежав просто на бруківці. Жінка нахилилася над ним і помітила, що пухле дитя ще живе. Вона покликала двірника і попросила віднести маленького хлопчика до свого будинку. Двірник зробив так, як йому наказали. Коли Моргілевська з дочкою повернулись додому, вони побачили, що хлопчик ще живий, але дуже виснажений голодом і розпухлий від голоду. Вони навіть не думали, що він доживе до ранку, але вранці він прокинувся.

Наступного дня знайшовся і брат Іван, який шукав маленького Миколку. Іван залишив його ввечері на вулиці, бо Миколка не міг іти, а сам пішов шукати «нічліжку». Коли він повернувся то братика на місці не було. Іван не повірив, що Миколки вже не має і тому наступного дня ходив вулицею і гукав: «Миколко! Миколко!». Моргілевська і двірник це почули і покликали Івана. Так мій тато і його брат опинилися в будинку на вул. Смірнова – Ласточкіна (Вознесенський узвіз) в родині Моргілевських та родині Вишневської Віри Несторівни, які прийняли до себе двох, помираючих від голоду, хлопчиків з села Пирогів і врятували їх від голодної смерті.

Ці дві сім’ї опікувалися дітьми в подальшому. Старший Іван жив у Моргилевського І.В., а Миколка в сім’ї Вишневської В.Н.

Дякуючи Моргилевському І.В. діти вчилися. Іван вступив до технікуму, який закінчив перед війною, а мій тато на той час вчився в ІЗО.

Ось так у страшний час голодомору 1932-1933 років свою людяність проводили ці люди до моєї родини, допомогли вижити двом маленьких хлопчикам.

 

Іполит Владиславович Моргілевський під час Великої Вітчизняної війни залишався в окупованому Києві, жив у нужді, голодував. Помер 7 грудня 1942 у себе вдома.

Віра Несторівна Вишневська виїхала з відступаючими з Києва німцями.

Іван загинув на війні. Загинув на війні і дідусь Кузьма Петрович Васильєв, а також його п’ять братів. А мій тато Васильєв Микола Кузьмич воював, був поранений, закінчив війну в 1945 році, помер в 1996 р.”.

Спогади підготувала, зі слів свого батька Васильєва Миколи Кузьмича (1925 р.н.) та дочки Моргилевського І.В. – Катерини Моргилевської (1922 р.н.), Васильєва Людмила Миколаївна.

 

 

У моїй родині про Голодомор збереглось дуже мало згадок, бо вже немає живих свідків того часу. У родині мого чоловіка Голодомор забрав життя бабусиного дядька Кіпріяна, його жінки Мотрони та їх 2 малолітніх діточок 4 та 6 рочків. Вони жили під Києвом – в Обухові. В ході колективізації було розкуркулено 54 заможні хліборобські сім’ї. Перед голодом в районному центрі було 1100 дворів, де проживало 9300 чоловік. Після примусового вилучення всіх продуктів голодною смертю померло близько 2000 осіб – майже кожен четвертий його житель.

На знімку – хлібозаготівля 1929 року в Германівці, Обухівщина.

Молотять на здачу державі хліб селянина Василя Сінчура, відібравши для цього молотарку у куркуля Григорія Гетьмана (двоюрідний дід  бабусі).

Восени і взимку 1932 року такі «червоні мітли» вимели з українських сіл мільйони людських життів.

Фото. Меморіал Голодомору в Обухові

До голодомору в Обухові було три кладовища, а під час голоду їх з’явилось тридцять два

 

 

https://hromadske.radio/news/2017/08/14/sogodni-vypovnyuyetsya-rivno-80-rokiv-z-dnya-zruynuvannya-myhaylivskogo-zolotoverhogo-monastyrya-foto

https://was.media/microformats/bezbozhna-p-jatirichka

Сергій Вакулишин Топономія Києва ХХ ст., 2014

Голодомор очима киян

Світлана Архипова ДИНАМІКА РОЗШИРЕННЯ МЕЖ м. КИЄВА В ХХ ст.:ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

Дослідники пам’яток Національного заповідника «Софія Київська»