В державному архіві Київської області у ф. 1542 о.1 спр. 935 є Карта розміщення цегляних заводів Рябчикова у Корчеватом та Багрин від 1832 року.
Цікава дана справа тим, що в ній описується кому належали і хто жив на території, обмеженій (користуючим сучасними орієнтирами) Дніпром, проспектом Науки, пров. Моторним та Лисогірським узвозом.
Глибокий яр посередині (як і нині) розділяє підніжжя Багринової гори на 2 ділянки і дає нам привязку до місцевості – ліворуч біля Дніпра (Лисогірський рукав) розміщувалась ймовірно пристань, яку можемо побачити на більш пізній карті:
Карта (наші дні):
На карті 1832 р. з архіву на ділянці №1 бачимо підпис – “інженерний цегельний завод в урочищі Багриново, що належить купцю Рябчикову та домівки селян поруч”:
На ділянці №2 – “цегельний державний завод у Багриново і Корчеватов, який належить за контрактом поручику гвардії Олександру Анненкову та відстань від домівок селян, які можуть заважати влаштуванню інженерних споруд”:
Праворуч є легенда карти, де озписані усі хто проживає на даних землях – в той час державні селяни обирали собі “незаселені” території та могли збудувати хату (на відміну від селян, що належали поміщикам). Саме тому тут ми зустрінемо “знайомі” для Пирогова та Мишаловки родини – Безсмертних, Савченко, Скотенко ін. Проте зупинимось спочатку на тих загадкових двох панах, що володіли тут заводами та землею.
Рябчиков Федір Герасимов (1780-1840?)
Рябчиков Федір Герасимов згадується у документах ревізії м. Києва від 1834 р. як купець. Відомо, що його донька Марія Федорівна (1808-1850) у 16 років вийшла заміж за Миколу Семеновича Балабуху (1806-1887) у церкві Спаса на Берестові Києво-Печерської Лаври.
Породичались Рябчикови з дуже відомою у Києві родиною Балабух – виробниками відомого на всю Російську імперію та Європу “сухого київського варення” (цукатів).
В Києві є навіть мініатюрна памятка про солодкий символ тогочасного міста:
Існують легенди, згідно з якими, цукати з Києва були ще на весільному столі князя Ягайла і польської королеви Ядвіги в 1386-му році.
Відомо, що монастирі Києва виробляли сухе варення. У 1744 р імператриця Єлизавета Петрівна, яка гостювала в Києві, високо оцінила смак сухого варення і побажала, щоб його доставляли в Санкт-Петербург. Так само вчинила і Катерина II, яка, спробувавши фрукти, указом від 14 квітня 1777 р веліла виготовити в Києві і привезти в Санкт-Петербург по півпуда сухих персиків, абрикосів, бросквін (нектаринів), слив-угорок, груш звичайних, по два пуди чорносливу, персиків, абрикосів, слив, по пуду волоських горіхів, шипшини, дерну (кизилу).
Свою версію появи гостинця розказав Микола Закревський у своїй праці про Київ: “одного разу в Києві зламав ногу придворний кондитер Катерини Другої Бальї. Бідолаху дбайливо помістили на елітній дачі на Пріорці, де він розважався варінням варення, намагаючись повторити унікальні подільські цукати. З тих пір поставки солодких гостинців з Києва до імператорського столу не припинялися”.
Також розповідають, що якийсь чернець Києво-Печерської Лаври, який варив сухе варення, перед смертю поділився рецептом з Семеном Семеновичем Балабухою (1771-1853). Що зробило унікальним «сухе варення», зварене на Подолі, до сих пір так і невідомо.На потік виробництво цукатів поставив саме Семен Семенович Балабуха. Він володів чіпкою діловою хваткою і талантом маркетолога, промоутера і рекламщика. Балабуха перетворив знамениті ласощі в бренд під своїм прізвищем. Цукати Балабухи отримували нагороди на всесвітніх виставках, а самі ласощі величали не інакше як «балабушки».
На Подолі на вул. Олександрівська (зараз Сагайдачного) була фабрика:
Магазин був на Хрещатику в будинку Думи, пізніше – на Городецього.
Сам чоловік Марії Федорівни – Микола Семенович Балабуха був ще й київським головою у 1847-1851 рр., його прадід, дід та батько обиралися в Києві бургомістрами.
У родини народився син Микола Миколайович у 1827 році.
Онук Рябчикова – Микола Миколайович Балабуха підріс та породичався з Марією Іванівню Ходуновою, що походила також з відомої родини. Її батько тричі обирався київським головою. Мав власні будинки на Печерську, Липках, Подолі, на Вел.Васильківській, Жилянській вулицях, мав готель на Хрещатицькій площі.
Родини Рябчикових та Ходунових поховані на кладовищі Києво-Видубицького монастиря:
Ходять чутки, що в 1917 Балабухи покинули Україну, а один з їх представників залишився та жив на Караваєвих Дачах, аж до 60-х р. XX ст. ще працював у цукровій промисловості. А сухе варення аж до 50-х років XX ст. виробляла фабрика К.Маркса на Деміївці.
Олександр Семенович Анненков (1792-1850)
Родина Анненкових вела свій рід з XIII ст., мала багато відомих та багатих представників. Двоє з них залишили свій слід в історії та архітектурі Києва XIX ст.
Олександр Семенович Анненков був курським і орловським поміщиком, відставним гвардії поручиком.
8-юрідний дядько Олександра – Анненков Микола Миколайович – київський генерал-губернатор (1862-1865). Вулиця Лютеранська з 1864 року мала назву Анненковська, на честь київського генерал-губернатора, за ініціативи якого вулицю було переплановано та впорядковано. Київський генерал-губернатор Анненков був одним з авторів Валуєвського циркуляру, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.
Отже, у 1820 чи 1821 рр. Олександр Семенович Анненков поселився у Києві, де зайнявся аматорськими археологічними дослідженнями, зокрема, на території Десятинної церкви.
Він передбачливо придбав ділянку землі, на якій знаходились залишки церкви, оскільки розкопки біля головної святині Русі обіцяли цінні знахідки та скарби. Він теж взяв участь у розкопках Десятинної церкви в якості попечителя археологічних робіт. На жаль, документи цих досліджень не збереглися. Він запропонував побудувати на місці стародавніх руїн нову церкву замість тієї, що поставив ще Петро Могила. Впродовж 1828-1842 рр. за його ініціативи та, як вважається, його коштом на місці давнього храму Х ст. була побудована нова Десятинна церква:
У 1835-1845 рр. Олександр Анненков входив до складу Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві. Завдяки сприянню комітету в 1835 р. при Університеті святого Володимира відкрився Музей старожитностей – перший київський музей.
Є версія, що Аннєнкова насамперед цікавили скарби. 1240 року, під час штурму Києва військом Батия, церква була останнім форпостом оборони міста. Вважалося, що під нею сховали чимало коштовностей.
Урочисте відкриття мало відбутися 1842 року. Й ось тут сталося найцікавіше. Нова будова була меншою за стару, тож частина давньоруського фундаменту лишилася просто неба. На місці, де була апсида старої церкви, під час облаштування території робітники натрапили на льох зі скарбом із золотих виробів: від прикрас до посуду. Як згадував слуга Анненкова, той швидко зібрав всі предмети у два великі мішки та сховав у себе вдома. Ані митрополит, ані вчені, ані чиновники про знахідку не дізналися.
Згодом артефакти були вивезені у маєток на Полтавщині. Там поміщик став продавати предмети зі скарбу, не розповідаючи покупцям про походження.
1850 року Аннєнкова арештували за підозрою у фальшуванні грошей. Він помер у в’язниці під час слідства. Через неправильно оформлені документи полтавський маєток дістався не спадкоємцям, а попереднім власникам. Ті знайшли скарб і здали частину (великий золотий посуд) на переплавлення.
Коли старі-нові власники померли, помістя перейшло їхнім далеким родичам. На потемнілі від часу металеві предмети в мішках увагу не звертали. Здавалося, що це прикраси для кінської збруї. З давніми прикрасами бавилися діти, раритети кидали в город та у колодязь, робили нашийники для собак.
Колекціонер Григорій Кир’яков виміняв деякі коштовності в дітей на цукерки і подарував кілька петербурзькому колекціонеру Олександру Звенигородському. На початку 20 століття, пройшовши через кілька рук, рештки «Аннєнковського скарбу» потрапляють до американського банкіра, інвестора компаній General Electric, US Steel і AT&T Джона Пірпонта Моргана.
1913 року Морган помер, а його син подарував 10 тисяч предметів з колекції батька Метрополітен-музею в Нью-Йорку.
Сьогодні музей показує 18 артефактів з «Аннєнковського скрабу». Це скроневі прикраси: рясна та колти 11–12 століття. Вироби не імпортні — стиль характерний для руських ювелірів. Прикраси переважно з золота, окремі з електруму та перлів. Емалі на металі зображують птахів, дерева, геометричні узори, християнських святих.
Всі фото: The Metropolitan Museum of Art / metmuseum.org
Чому Олександр Анненков купив землю на південній околиці Києва, якщо він мав у самісенькому центрі – будинок і велику садибу на розі Андріївського узвозу і Володимирської вул.
Можливо аматор-археолог щось і там шукав? Чи може бути так, що скарби Анненкова у Метрополітен музеї – не лише з Десятинної церкви?…
Хати “без свидетельств и разрешений”
Рисунок. Дорога до Китаєво (місце приблизно – сучасного прспекту Науки, 63)
Праворуч на карті 1832 р. є легенда, де вказано хто жив біля цегельних заводів.
Отже, біля заводу Рябчикова були хати:
- Иван Роздобудько, казенный крестьянин Хотовской волости, купчей и свидетелств не имеет, живет без дозволения начальства.
- Тишко Ивашенко, казенный крестьянин Бугаевской волости, не имеет тоже.
- Йосип Смачинский, киевский мещанин, владеет по свидетельству от солдата инвалидной роты рядового Барехтеного за восемдесят пять рублей в 1820 г. За сповідним розписом 1835 року церкви Пирогова маємо запис про: Тетяна Смачинська удова 71. с.Мишаловки, Діти: Йосип 38, Агрипина 38, Микола 5, Сава 2.
- Яков Силинський, отставной солдат, купчей и свидетелств не имеет, живет без дозволения начальства. За сповідним розписом 1835 року церкви Пирогова маємо запис про: Відставний солдат Яків Селинський 54, с.Мишаловки, Дружина Меланія 43. Діти Дарія 16, Стефан 11.
- Выжигательные печи.
- Деревянные кирпичные сараи.
- Ямы глинища.
Тоді, як біля земель Анненкова проживали:
- Яков Григоренко, кіевскій мещанин, купчей и свидетелств не имеет, живет без дозволения начальства.
- Яков Литвиненко, казенный крестьянин Белгородской волости, не имеет.
- Петро Безсмертний, казенный крестьянин Хотовской волости, не имеет. За сповідками маємо запис про: Безсмертный Петр, проживающие в д. Мышеловки киевский мещанин, Жена – Василиса 1780-1842, Дети: Зиновия 1825, Жена – (Сычева) Мотрона, казенная крестьянка, вдова по 1-му мужу, жителька д. Мышеловка 1795.
- Изба старая, разрушенная от времени.
- Семен Варивода, казенный крестьянин Хотовской волости, не имеет. За сповідним розписом 1835 року церкви Пирогова маємо запис про: Семен Варивода 48, житель с. Мишаловка, Дружина Євфросинія 44. Діти: Олександр 16, Ганна 11.
- Калиник Ткаченко, казенный крестьянин Хотовской волости, не имеет. За сповідним розписом 1835 року церкви Пирогова маємо запис про: Ткаченко Каленик Марков из Корчеватого, Жена – Ирина Дети: Евмин 1829, Савва 1829, Пелагея 1830. Григорий 1834.
- Колосиха вдова, казенный крестьянин Хотовской волости, не имеет. За сповідним розписом 1835 року церкви Пирогова маємо запис про: Євдокія Колосіїха 51, с. Мишаловки, Діти: Степан 19, Єфимія 11. та є дані про: Колос Григорий, в Кирпичном Корчеватском заводе временно проживающий, бездворный, казенный крестьянин д. Мышеловка 1783.
- Казенные дома.
- Тимофей Савченко, казенный крестьянин Хотовской волости, не имеет. За сповідним розписом 1835 року церкви Пирогова маємо запис про: Тимофій Савченко вдовець, Мишаловка, робітниця його Ірина 43. Діти їх Самійло 22, Іван 16, Даміан 8.
- Иван Скотенко, казенный крестьянин Стоцкой волости, не имеет. Маємо дані зі сповідок про: Скотенко Иоанн, в Кирпичном Корчеватском заводе временно проживающий, бездворный, зять Коноваленко Мартына 1779, Жена – Параскева 1782, Дети: Василий 1802, Екатерина 1805, Иван 1807, Евфимий 1811, Феодосия 1814, Теща Иоанна – Подаленкова Мария 1760, Дочь ее – Васса 1802.