Отаман на Багриновій горі

У 1541 р. Польський король підтвердив Видубицькому монастирю право володіння на багринівські землі.
А що відбувалось на багринівських грунтах впродовж наступних століть?

Виявляється тут «кипіли» пристрасті: поля були джерелом збору пшениці, а вона в свою чергу ставала ресурсом для монастирських та козацьких винокурень і шинків.

Так-так, не дивлячись на пропаганду образу шинкаря-єврея, у 17-18 ст. на території Правобережжя виробництвом та продажем спиртних напоїв займались монастирі, козацька старшина та міщанство. Багринівські грунти постійно здавали-продавали київські бурмістр, возний генерал, урядник митрополита, райця, православні та уніатські намісники, війт – тогочасні «вершки» Києва.

Це приблизно те саме, що уявити ніби на вулиці Військова мають землеволодіння мер, депутат, олігарх.

Виписи з гродських книг та реєстрів на землю багринівську:

До Берестейської унії за ці поля у судах змагались Вибудицький та Михайлівський Златоверхий монастир.

Монахи Видубицького монастиря зайняли хутір, що у 1611 р. побудував Мартин Чиж та його жінка Олена. Там і добра вінниця (гуральня) була на джерельці Лукрець і гребелька, яку монахи впродовж наступного століття розчищали, лозу вирубували, ставок наповнювали.

Трошки вище течії по ліву руку були землі Михайлівського Златоверхого храму.

У 1710 році у Києві був страшний мор – чума. Таке спустошення було дуже вигідним для шляхти та монастирів, вони заново захоплювали ці землі і заселяли новими людьми з Лівобережжя.

У 1769 році з дозволу Михайлівського Златоверхого монастиря сотенний київський отаман Петро Комарницький селиться на джерельці Лукрець (нині Лисогірський узвіз) та будує величезну вінницю та шинок.

Комарницький Петро – представник козацької старшини Київської сотні. У 1764-1768 р. – осавул, у 1768-1779 р. – городовий отаман Київської сотні.

Ми отримали з Центрального історичного архіву м. Києва копію справи “Про шинкування атамана Комарницького в с. Багринов” про судовий позов монастирів.

В основу судового позову 1773 р. між двома монастирями лягло те, що Комарницький:

– перерізає трубу з гребельки Видубицького монастиря (конкурента) та направляє воду в свою вінницю;

– влаштовує шинок, чим наносить збитки конкуренту;

– його пасічник Трофим зривав кору з найбільших лип, порубав дуби на дрова та забрав собі, ще й застрелив найкращого собаку конкурента;

– його служниця Евдокія вирізала капусту з огороду конкурента, а коли її зловили, за нею прийшов її чоловік – винокур Андрій Женжера. Комарницький зустрів Женжеру та «вхвотя его за волосся, поволил на землю, кулаком и ногами бил беспощадно». Більше винокур до хутора не повертався;

– йшла якось шинкарка Ефросинія Литвинова повз хутор Комарницького і тут на неї вилетіли люди у страшному одязі, обличчя обмазані сажею, почали її за кожух тягати та волокти. Чоловік шинкарки Остап Михайленко прийшов захистити честь жінки до Комарницького і сам отримав на горіхи так, що «самостійно вийти за ворота не міг»;

У 1773 році на суді монастирі вирішили, що відтепер порівну використовуватимуть та доглядатимуть за гребелькою у мирі та злагоді.

А у 1786 році Катерина ІІ відібрала усі монастирські землі у державну власність.

Часи минають і тепер вже ми господарюємо на багринівських грунтах.
Під час карантину маємо змогу вийти у свій садочок, а хтось навіть продовжує на продаж щось вирощувати з огородика.

Цінуймо та любімо, що маємо, бо маємо землю – це привілей, особливо в Києві, бо маємо свою неймовірну історію краю.

Джерело
Про міфи