“Мого батька 1915 року народження називали з повагою – Дмитром Павловичем (і йому це подобалось)…» -починає розповідь гарною українською в елегантному капелюшку пані Алла Дмитрівна.
«Проте чужі звали його – Мітька, бо були ображені через те, що він не давав красти рибу з озера. У 1950-1965 рр. він працював в учбовому господарстві та наглядав за озерами, одне з яких ми всі знаємо, як Мітькіне.»
Місцевість ця історична. У 17 ст. Петро Могила побудував у Голосіївському лісі храм, заснував заміський скит Лаври. Пустинь стала літньою резиденцією Київських Митрополитів. Після 1793 року скит перетворили на головний господарський двір Лаври.
Поруч з пустинню розташовані «Дідорівські озера» – каскад озер, що своїм утворенням та існуванням завдячують підземній річці , що тече на глибині від 15 до 150 м і впадає у Дніпро на глибині 20 м поблизу Корчуватого. Наповнюють озера численні джерела та Мишаловський струмок, що ототожнюють деякі автори-дослідники зі струмком Любка.
На мапі 1842 року ми можемо побачити лише 3 озера, які зараз називаються Дідорівським, Спортивним або Тумбочки та Мітькіним.
З 1930-х р. на колишніх монастирських землях було розміщено учбове господарство.
«З 1946 р. батько почав працювати в Учбовому господарстві інституту різноробочим, працював у кіоску для робітників, потім у садах і з 1950 р. став наглядачем за озером. До нього за озером наглядав старий та дуже низький дід зростом усього 1,2 м, якого усі називали Ведмідь. Його хата була навпроти табору, де спортивна школа. Припускаю, що він міг бути з колишніх ченців» – розповідає пані Алла.
«Рибу в озері вирощували на продаж. Люди робили замовлення, а батько у встановлений час спускав озеро, переносив величезними корзинами самок коропів (по метру в довжину) у сусіднє Гниле озеро. Потім діжками, відрами збирали улов.
В батька навіть якось бандити стріляли і йому довелось після цього вже нести варту з дробовиком.
Дмитро Павлович обслуговував озера: розводив мальків, підкормлював самок коропів, робив 3 ополонки взимку, щоб не задихалась риба, а також років 10 самостійно розчищав джерело.
Раніше багато людей на вихідних приходили на озера відпочивати. Їздила повозка з морозивом. Для нас це було як свято”.
Дмитро Павлович прожив складне життя, обох його батьків розкуркулили – мали корову, то вважались заможниками, малий весь час перебивався у братів. Але він вижив, ще й братів потім забрав у Київ. Перед війною народилась перша донька. З 1941 по 1945 рр. Дмитро Павлович був на війні, отримав медаль «За відвагу», орден слави ІІІ ступеня.
Алла Дмитрівна згадує: «Батька кликали хрещеним чи не пів Учбового господарства, адже після війни чоловіків бракувало».
Пройшло 55 років, як не стало охоронця озер… Поховано «нашого Мітьку» на Мишоловському кладовищі.
Дідорівсткі ставки – улюблене місце відпочинку місцевого населення, а одне з озер й досі звуть ім’ям того, хто його оберігав, турбувався, охороняв.
Джерела:
записано 12.09.2020 зі слів доньки та онучки Волощенко Дмитра Павловича
стаття Дмитрук О.Ю., Федорова К.В. ЕКОСТЕЖКА