Багринову гору населяли люди вже 2000 років тому, про що свідчить відкритий тут Корчуватський могильник. Поруч було ще одне поселення – літописне місто Пересічень на сусідній Китаївській горі.
Сама ж Багринова гора розташована на правому березі Дніпра, між Лисою горою і північним берегом ручая Любка (Мишаловка). Від Лисої гори Багринову відділяє струмок Лукрець і долина Лисогірського спуску:
Його межі вказуються так у привілеї 1541 р.:
Его границі єсть: в Жуковку (урочище р. Жук), в Попово озеро, в р. Люблю (Любка), до Глибокого яру, яром тим гаразд попоїхавши мимо Голосієвого, удатися на гору, на дуби, аж до дороги з Голосієвого їдучої, тою дорогою на Дубровку, до Вчавки, через дорогу в долину Глибокую до Дніпра, з якої (долини) джерельце Лукарець іде, Лукарцем вгору озера Лукарецького, від верха озера Лукарецького в перевал дніпровський, а перевалом в Дніпро…
Перша згадка про Багриновську землю Видубицького монастиря, що зберігається в Інституті рукопису НБУВ, є у листі від 8 грудня 1572 р. “Судовий лист київського намісника Василя Рая про розмежування спірних Орининських ґрунтів та Дівич гори між Свято-Михайлівським Золотоверхим монастирем та зем’янином Максимою Панковичем” (ІР НБУВ, ф. 307, № 535/1763, арк. 203–205 зв. Копія).
У Центральному державному історичному архіві м. Києва у фонді Справ Козелецького суду зберігається справа 1772 р., що висвітлює історію появи селища Багриново у 1070 році шляхом надання онуком князя Володимира Великого – Всеволодом Ярославичем селища Багриново Києво-Видубицькому монастирю.
За свідченням М. Закревського засновник і будівничий Видубицького монастиря – великий київський князь Всеволод Ярославович подарував обителі Звіринецькі, Неводницькі, Багринівські, Осокорські та Либідські землі, з переправами на річці Либіді і на Дніпрі. При цьому це право власності постійно підтверджували всі наступні князі.
В Центральному державному історичному архіві м. Києва зберігається Реєстр маєтностей Києво-Видубицького монастиря за 1776 р., де згадано про грамоту польського короля Сигізмунда Августа від 1541 року на селище Багриново, де вказано, що вона є підтвердженням більш ранніх привілеїв польських та руських князів для монастиря.
У 1580-1720 роках землю багринівську здавали різним особам.
Згадку у 1782 р. про с. Мишаловку маємо саме як власність Троїцького Больницького монастиря. У 1692 році ігумен того монастиря Езекиїль написав до ігумена Видубицького монастиря лист з проханням своїм підданим грунт багринівського поля орати – відтоді переплелась історія багринівців та мишоловців 🙂
Зберігся опис хутора Либідського Багриновського за 1752 рік, що належав Печерській Лаврі і налічував 10 дворів.
У 1766 році за Малоросійським описом Лівобережжя, хутор Багринов Видубицького монастиря входив до складу Київської сотні Київського полку Гетьманщини, поселення складалося з 3 дворів, де мешкали 16 жителів (оригінал справи зберігається в ІР НБУВ).
У 1769 році з дозволу Михайлівського Златоверхого монастиря сотенний київський отаман Петро Комарницький селиться на джерельці Лукрець (нині Лисогірський узвіз) та будує величезну вінницю та шинок.
Внаслідок секуляризації 1786 р. Видубицький монастир втратив майже усі земельні наділи.
У 1832 році складено карту Корчуватських цегелень, де вказано – село Багринов.
У плані за 1879 рік зображено слободу Багрин Печерського монастиря за Дачею Оріхуватською.
У 1916 році у довіднику «Весь Киев» бачимо, що у поселенні «Багринова гора» зафіксовано будинки на 16 власників:
У 1918 році розглядалось питання пуску трамваю по Багриновій горі.
У 1920-і р. селяни села Мишаловка мали господарство, які давали їм можливість самостійно прогодувати свою сім’ю. Такі люди були економічно незалежними і не сприйняли колективізації, метою якої було знищення традицій українського села та фактичне введення кріпацтва для селян, які мріяли про волю і землю (це повністю підтвердилось, у результаті створення колгоспів – у колгоспників навіть не було паспортів і система прописки не давала можливості селянину змінювати місце проживання і вибирати професію).
У 1921 році згадано, що у с. Мишаловка 810 жителів, 171 га землі, був колгосп.
Рішенням Раднаркому України від 12.10.1923 року була значно розширена територія Києва. До складу міста ввійшли колишні приміські території, які почали забудовуватись приватними та кооперативними будинками. Прискореному будівництву сприяла нова економічна політика держави (НЕП). Зокрема, стало можливим отримання грошового кредиту для індивідуального та кооперативного будівництва.
Корчуватьських рибалок обєднали у рибхоз. На каскаді Дідорівських озер можна було замовити рибу в учбовому господарстві на Мітькіному озері.
Крім житла, будувались і промислові підприємства. Так, в 1929 році на Теличці було створено Деревообробний комбінат на базі лісопилки, що працювала з 1898 року.
Одним з перших автобусних маршрутів Києва у 1925 році став маршрут саме “Сталінка-Китаїв” через Багринову гору.
У 1926 р. до складу Мишоловської сільради входили: село Мишоловка, радгоспи Преображенський, Голосіївський, Китаївський, Галерний острів; хутори Багринова гора, Самбурки.
Такий опис земель є у 1928 р.:
В 1930 році на Корчуватому почав будуватись комплекс цегляних заводів.
20 травня 1932 р. відбувся розпуск сільради Мишоловки, із включенням її до міської смуги м. Києва.
У 1931-1933 рр. землі на Багриновій горі, Мишаловка було віддано совхозу Київської кондитерської фабрики ім. К. Маркса:
У 1932-1933 роках на полі, що використовувалось під сміттєзвалище, були звезені померлі під час голодомору люди. Йдеться про територію біля ШЕУ.
Можна припустити, що партійна верхівка вирішила забрати колишні вільні землі навколишніх сіл, в т.ч. Мишаловки, щоб віддати робітникам заводів їх для обробки та якогось живлення з городів – мабуть так почали заселюватись у 1930-х р. землі сучасних вулиць Адмірала Ушакова (Нова-184), Військова-Моторна (Нова-8) – за рахунок надання землі для обробки та виживання.
У 1936 році Архітектурно-планувальною управою київської міськради було прийнято рішення про виділення землі під індивідуальну забудову на Багриновій горі – так з’явились вулиці:
Нова-8 (з 1944 Військова, частина вул. Моторна)
Нова-9 (з 1944 Буковинська)
Нова-10 (з 1944 Новокорчуватська)
Нова-47 (з 1944 Маршальська)
Нова-39 (з 1944 Весняна)
Нова-40 (з 1944 Армійська)
Нова-42 (з 1944 Корчуватська)
Нова-43 (з 1944 Золотоніська)
Нова-184 (з 1944 Багринова, з 1952 Адмірала Ушакова).
У 1937-1938 рр. відбуваються політичні репресії проти селян, в т.ч. Київської області. В рамках “польської справи” засуджено на 10 років ВТТ у Комі АРСР шорника Корчуватського будівельного заводу.
У 1944 році добру справу зробила київська комісія з найменування, коли назвала велику частину вулиць, назвами, похідними від місцевих топонімів. Зокрема, з’явилася вулиця Багринова. Але київська влада через 10 років змінила назву нашої вулиці на честь людини, що зробила можливою окупацію Криму – адмірала Ушакова.
Перші ясла та дитячий садок побудовано на вул. Шевченко (суч. Ісаака Левітана) ще до війни, бачимо їх на мапі 1943:
Під час Другої світової війни нашу сусідку Марію Яківну Баришполь-Степаненко забрали в концтабір “Освєнцім-Бжезінка”.
Війна залишила не лише рани на душах людей, вона й досі інколи про себе нагадує “ранами у землі”. У 2006 рр. під час виконання земельних робіт (риття котловану) на нашому спортивному полі, що був відданий під забудову багатоповерхівками на проспекті Науки, 66-70, було знайдено міни Другої світової війни.
Після закінчення війни багато земельних ділянок тут було виділено військовим.
У 1944-1960 в будинку на вул. Військова існувала «домова» церква.
Вже після війни у 1950-х р. виникають під назвою “Нова” вулиці Лисогірська, а Ракетна та Панорамна з’явились при будівництві містечка «Жовтневе» («Багринове»).
У 1960-1970х р. вул. Велику Китаївську перебудовують на проспект Науки. Будуються наукові заклади – Інститут ядерних досліджень, Інститут фізики.
Щодо походження назви Багринов у істориків немає одностайної думки.
Потрібно зауважити, що місцевість Багринова гора була багата на топоніми. Переважна більшість з них зникла з ужитку:
Багриново – древнє поселення, назву якого також мали “зразкове” радянське містечко з малоповерховою забудовою (вул. Ракетна-Панорамна) у 1948-1954 рр.. та суч. вулиця Адмірала Ушакова.
Лукрець – річка, що протікає у Лисогірській долині між Лисою та Багриновою горами, згадується у документах 16-18 ст.. Залишилось однойменне озеро.
Любка – річка, що у документах 18 ст. згадується як Мишаловський ручай (зараз протікає у трубах вздовж вул. Квітки-Основяненко).
Дівич гора Орининська – назва “Лисої гори” над р. Либідь, яка використовувалась у 16-19 ст. у документах в судових спорах монастирів.
Соляна гора – місцевість у районі вулиць Армійська та Весняна, ймовірно від підвищеного вмісту солі у джерелах, що витікають з підніжжя гори.
Микільська балка – яр між вулицями Маршальська та пров. Черешневим.
Жилдома – місцевість між вулицями Моторна-Науки.
Колодець – сучасна зупинка «Гідрометеорологічна», у 1960-х тут існував старий колодязь.
Козине поле – спортивне поле на просп. Науки, 66.
Мітькине озеро – одне з озер каскаду “Дідорівських озер”.
Романове озеро – створена у процесі функціювання цегельного заводу водойма.
Вчительські будинки – на просп. Науки, 76-78, заселялись педагогами.
Резинчик – територія внутрішнього двору 3-поверхівки на пр. Науки, 76, 78. Назва пішла від заводу “Красний резинщик”, гуртожитки якого тут розмістились.
Історія нашої місцевості за періодами за посиланнями:
